ВО "Свобода"

Косовський прецедент: сьогодні Сербія, а завтра Україна?

В міжнародній політиці існує два основоположних принципи, які постійно вступають в суперечність один з одним. Це принцип права націй на самовизначення і принцип непорушності існуючих державних кордонів. Незалежність Косова створює прецедент, який суперечить обом цим принципам.

Те, що зараз відбувається у Косово - це не просто утворення чергової незалежної республіки на теренах колишньої Югославії. По-суті, ми стаємо свідками руйнування традиційних засад утворення держав. І наслідки цих змін можуть стати для Європи катастрофічними. Які причини для таких сумних прогнозів? І як в цій ситуації має діяти Україна?

Почати треба з того, що албанці-мусульмани не є корінним населенням Косова. Цей край є місцем зародження сербської державності, визначним осередком сербського православ'я, з ним пов'язані героїчні сторінки сербської історії, перш за все - легендарна битва на Косовому полі 1389 року. Тобто для сербів Косово є не тільки їх одвічною етнічною територією, а ще й носить сакральний характер, як гора Фудзіяма для японців чи Київ для українців.

Албанська колонізація Косова спочатку була наслідком османської експансії на Балкани, а потім, вже в XX столітті (перш за все одразу після Другої світової війни), носила характер звичайної трудової міграції з відсталої Албанії у відносно розвинутий сусідній регіон Югославії. В наслідок цих процесів (які часто доповнювались відвертим геноцидом автохтонного сербського населення) албанці дійсно стали складати більшість в регіоні, але чи дає це їм право вимагати створення незалежної албанської держави в Косово, особливо враховуючи факт існування Албанії? Якщо далі йти такою за такою логікою, то незалежність захочуть оголосити, приміром, араби у паризьких передмістях чи турки у районах їх компактного проживання в Німеччині. Адже випадки ті самі - внаслідок міграції на певній території зайди стають більшістю населення. Якщо років так за двадцять-тридцять на місці сучасної Франції і Німеччини постануть відповідно Паризький халіфат і Берлінське ханство, то обґрунтовувати своє право на державність вони будуть саме Косовським прецедентом. І якщо проаналізувати демографічну ситуацію у Європі та динаміку міграційних процесів, то такі варіанти виглядають скоріше гірким реалізмом, аніж фантастикою.

Незалежне Косово" стане нічим іншим, як осередком наркоторгівлі, контрабанди, плацдармом для ісламістів посеред Європи і каталізатором перманентних конфліктів у регіоні. Очевидно, що самодостатньою державою Косову не стати - без натівських військових баз і постійного фінансового донорства США вона не протягне і року. Виникає питання: навіщо? Навіщо США і провідним європейським країнам знущатися із сербів і витрачати власні ресурси на підкоп під основи європейської безпеки? Може для того, аби потім використовувати косовський прецедент для обгрунтування нової хвилі перекроєння кордонів?

В світлі останніх подій дуже правдоподібною видається теорія, яка стверджує, що цивілізація не помирає "своєю смертю", а здійснює "самогубство за допомогою іншого". Здається, задурманена лібералізмом Європа вже зовсім втратила інстинкт самозбереження, власними руками здійснюючи мусульманську експансію, принижуючи і розчленовуючи при цьому Сербію, яка за нормальних умов мала би бути форпостом європейської цивілізації.

І зовсім недоречними в цій ситуації виглядають ототожнення косовських албанців з хорватами. Хорвати виборювали власну державу на своїй етнічній території, в той час як албанці захопили чужу землю, маючи при цьому свою державу.

Позиція України, як завжди, полягає у відсутності будь-якої позиції. Українська зовнішня політика настільки пасивна і аморфна, що не має чіткої стратегії навіть щодо сусіднього Придністров'я, так що боягузливе відмовчування щодо косівської проблеми є цілком очікуваним. І не треба думати "що це нас не стосується". Стосується, і ще й як.

У XX столітті Україна найбільше серед усіх європейських країн постраждала від штучних змін етнічної структури населення. Українців мільйонами морили голодом і депортовували, натомість заселяючи спустошені землі інородним люмпеном. В результаті сьогодні ми маємо проблему з мареннями українофобів про створення всіляких ПІСУАРів та федералізацію України. Окремою темою є Крим, у якому існує ще й проблема кримських татар. Зараз татар у Криму відносно небагато, але вони вже висувають Києву свої вимоги і претензії на державність. А що буде, коли вони складатимуть у Криму більшість населення? А це, знову ж таки, не таке далеке майбутнє, враховуючи існуючі демографічні показники. Проголошення незалежності Косова активізувало навіть міфічних "русинів" у Закарпатті, які тепер з ще більшим натхненням почнуть вимагати для себе автономію. А якщо до всього цього додати мільйони нелегальних мігрантів, які осідають в Україні, то виникає питання: де гарантія, що подібне "Косово" не відбудеться в нас?

Тому позиція України має бути чіткою і однозначною - не визнавати незалежність Косова і відкрито це задекларувати. Досить вести політику жалюгідного плазування і невизначеності - наші національні інтереси не можуть бути предметом жодних компромісів. Україна має розглядати спробу утворити незалежну державу в Косово як загрозу власній безпеці та інтересам. Більше того, ми маємо зробити висновки і для внутрішньої політики, перш за все повернути собі ядерний статус, змінити воєнну доктрину і ліквідувати кримську автономію. Останнє особливо важливо через те, що сьогоднішній косівський сепаратизм багато в чому є можливим через автономний статус Косова, отриманий ще за часів Тіто.

Якщо Україна прагне стати регіональним лідером (ясно, що нинішня псевдоеліта такі завдання не ставить, йдеться про бажаний стан речей), то ми маємо вести активну зовнішню політику, особливо в тих регіонах, які мають для нас стратегічне значення. Балкани, безумовно, належать до таких. Сербія для України є потенційним стратегічним партнером і тільки повною бездіяльністю Києва можна пояснити "москвофільство" сербів (до речі, сильно перебільшене).

Косовський прецедент щонайменше увійде в історію як яскравий приклад беззаконня і несправедливості. В гіршому ж випадку - як перша ланка в довгому ланцюзі конфліктів на грунті сепаратизму.

Андрій Іллєнко

28 лютого 2008 року