ВО "Свобода"

ВЕЧІРНІ ЧЕРНІВЦІ. "Вечірка" поспілкувалася з "залізною леді" української правиці

Серед нашого маловиразного в ідеологічному сенсі політикуму Ірина Фаріон виділяється своєю вкрай радикальною проукраїнською позицією, надто в питаннях утвердження на рідних теренах державної мови. За рідкісне поєднання тендітної вроди та нежіночої безкомпромісності її не раз порівнювали з Юлією Тимошенко. Однак вона зумисно уникає будь-яких співставлень, і зовсім не з побоювань, що вони раптом виявляться не на її користь. Антипатики пані Фаріон не шкодують для неї різких епітетів, та, попри це, вона не втомлюється доводити своїм життям одну просту тезу: націоналізм - це прояв здоров'я і сили народу, направду повернення до норми, а не хвороба, патологія чи якесь потворство.

Довідка

Народилася у Львові, українка. З другої спроби вступила до ЛНУ імені Івана Франка на факультет української філології. Після закінчення працювала лаборантом кафедри загального мовознавства ЛНУ, нині доцент кафедри української мови Національного університету "Львівська політехніка". Науковий доробок - 4 монографії та 200 наукових статей. Упродовж 6 років (з 1998-го по 2006-й) очолювала мовну комісію "Просвіти" НУ "Львівська політехніка". Лауреат премії імені Олекси Гірника. Від 2005-го року є членом Всеукраїнського об'єднання "Свобода", депутат Львівської облради, член політради ВО "Свобода". Виховує дочку Софію.

Опозицію поросійщенню України не підтримали найперше українці

Розкажіть трохи про книжки, які ви репрезентуватили в Чернівцях

Я взялася досліджувати історію української мови в її стосунках із суспільством від ХІ століття до першої половини ХІХ. І знайшла там відповіді на всі ті проблеми, які є сьогодні. Я побачила, наскільки мова здатна творити людину, особистість, суспільство, державу, творити націю. Феномен української мови полягає в тому, що вона заступила собою відсутність держави, яку ми втратили ще в другій половині ХVІ століття й ніби здобули її у ХХ столітті. Насправді всі функції держави на себе взяла Вона, ЇЇ Величність, Ота, яка говорить нами, або Якою говоримо ми. І це, напевне, найтрагічніше й найскладніше, коли мова шукає себе в своїх носіях.

Під час досліджень я впиралася в унікальні постаті, які є цілими галактиками, цілим світом. Такою персоною на дорозі мови, краси й сили був Маркіян Шашкевич. Цей священик у мороці страшних суспільних обставин, подібно біблійному сіячеві, сіяв зерна, які тоді не мали своїх прихильників. І якщо його хтось категорично не сприймав, то передусім свої - зокрема митрополит Михайло Левицький і ректор духовної семінарії Венедикт Левицький. Саме вони, русини, себто українці, заборонили його "Русалку Дністрову", написану наддністрянською говіркою. Ця малесенька книжечка - якихось 50 сторінок - пізніше перетворилася в море української мови, передусім у Галичині. Однак, так сталося не відразу. У 1837-му вийшла "Русалка Дністрова", і лише в 1893-му - український правопис, який пропонував Маркіян Шашкевич, був впроваджений у школах.

Ця людина належала до духовної опозиції, яка у найважчі часи виступала проти ополячення й поросійщення України, й цю опозицію українці в себе не підтримали. Ось у чому й полягає жах, феномен і величезний урок історії. Українці є страшними консерваторами й багато побратимів Маркіяна Шашкевича склали зброю, зреклися української ідеї: хтось пішов служити московитам, хтось - полякам, Шашкевич помер. Але він за цей час устиг зробити диво в себе на парафії - селяни його несамовито любили, вони йому вірили. І Андрій Шептицький, коли потім аналізував феномен Шашкевича, казав, що дивна була річ - селяни бачили в ньому провідника нації, а освічені люди заживо клалися до гробу, втративши надію, вважаючи, що вони вже останні представники руської спільноти й руської мови. Ось вам малодушність і ось вам великодушність.

Маркіян Шашкевич, цей слабосилий чоловік на рівні фізіологічному (бо мав дуже хворі легені й та хвороба врешті його з'їла) мав дух вільної людини і його жертовне життя не було даремним. Після 1848 року, після несамовитого шаленого піднесення, коли було створено руську раду, оголошено про єдиний руський народ, настала контрреволюція. Згадаймо наші події - це настільки трансформується в наш час, що просто страшно. Складається таке враження, що зараз відбувається все те саме, тільки в інших образах. Після 1849-го року наступила реакція - знову почали закривати українські школи, почалися переслідування мови і більшість людей з оточення Маркіяна Шашкевича впали в страшну зневіру.

Проте, зерна, засіяні Маркіяном Шашкевичем, таки дали свої плоди. 50-60-ті роки подарували світові нове покоління - прийшли нові молоді люди з іншим мисленням, і саме тоді почалося політичне структурування Галичини. І абсолютно невипадково син Маркіяна Шашкевича Володимир Шашкевич очолив партію народовців, представляв у Віденському парламенті русинів. Тож ми можемо простежити, наскільки сила духу незнищенна, вона не має часових вимірів. Ми всі хочемо, щоби все було зараз, але я так тішуся з того, що ми маємо владу над часом. І якщо ми демонструємо силу духу, то тоді ми дійсно є нездоланні. Шашкевич це продемонстрував.

Ви блискучий науковець і водночас активно займаєтеся політикою - представляєте у Львівській обласній раді фракцію "Свободи" та входите до політради цього об'єднання. Ким себе бачите в майбутньому - більше політиком чи науковцем?

Я маю перед собою оцей пляцок (розмова відбувалася в одній із затишних чернівецьких кав'ярень - авт.) і бачу, що він складається з кількох шарів. Отак і наше з вами життя - воно багатобарвне, різношарове. Так сталося в моєму житті, що воно почало складатися з кількох шарів, і якщо їх куштувати разом, то воно, напевне, дає якийсь особливий смак.

На початку 2006-го року, коли ввійшла в політику, в мені неймовірно боровся політик і науковець. Я страшенно ревнувала себе за наукою, плакала, страждала від того. Але розуміла - якщо не ми, то хто? Це набагато простіше - написати книжку, аніж іти в політику. Легше сісти за комп'ютер, обкластися морем літератури, жити в тому світі й творити, ніж брати бурило в руки й пробивати стіну аморфного суспільства, відчуженого від себе. Творення книжок давало мені відчуття зовсім іншого простору - працюючи, я відпочивала. А в політиці я дуже тяжко гарую. Мені набагато простіше спілкуватися з Маркіяном Шашкевичем і українською мовою ХІ століття, аніж із депутатами обласної ради чи представниками Партії регіонів. Бо найскладніше доводити аксіоматичні речі - наприклад, що це чай, а не кава. Але я чомусь таки мушу це робити. В політиці дуже часто потрапляєш у театр абсурду, знесилюєшся. Але тоді поринаєш у світ таких людей, як Маркіян Шашкевич, Пантелеймон Куліш, набираєшся звідтам енергії і знову йдеш доводити, що це направду чай. Тобто, це такий процес, який можна назвати плюсом і мінусом. А плюс і мінус - це батарейка, воно дає струм і так високовольтно тоді це все робиться й живеться.

Наш тимчасовий неуспіх кращий за успіх мегаблоків

Вас часто порівнюють з Юлією Тимошенко. Як Ви на це реагуєте і як ставитеся до пані Тимошенко особисто?

Індивідуальності непорівнювані і незіставлювальні. Неможливо порівняти черешню з вишнею чи дуба з кленом. Кожне має свою природу й кожне росте під сонцем. У нашому понятті це сонце називається Україна. Не знаю, звідки бере енергію пані Тимошенко, але вона демонструє свою життєву й політичну позицію, я - свою, й кожен має робити свою справу.

Чи не розчарувалися результатами минулих позачергових виборів і чи не вбачаєте Ви тактичну помилку в тому, що ВО "Свобода" обмежила свою агітацію лише в центрі та на заході України.

Я не маю властивості розчаровуватися. Розчарування - для пересічних людей, для слабкодухів. Треба усвідомлювати, що ситуація дуже складна й це наслідок тяжкої історичної спадщини. Націоналістичну ідеологію настільки вирубували й винищували, дискредитовували й плямували, що на попередній кампанії ми відмивали бруд з неї. Під час цієї виборчої кампанії ми ширили ідеологію. І наскільки ми її розширили, показали здобуті відсотки.

Не буду приховувати того, що у виборчу ніч я плакала. Бо сподівалася на багато кращий результат саме в Західній Україні, хоча тут ми свої результати подвоїли. Я написала тоді вночі лист "Привіт, країно, Україною тебе назвати складно. Ти знову проголосувала за тих, хто наплював тобі в обличчя. Очевидно, садо-мазохістичні речі в тобі зараз яскраво виявлені. Але це твій вибір і його треба прийняти і робити свою справу".

Тепер, чому ми не працювали на сході України. Дочасні вибори були дуже звужені в термінах і ми зосередили свою увагу на заході з прагматичних міркувань. Тут нам легше було здобути голоси, а там довелося б пробивати стіну. Але ті відсотки, які ми здобули, свідчать про серйозні зрушення саме в центрі України. Порівняно з тими жнивами, які зібрали мегаблоки, це можна називати гомеопатичними краплями. Але гомеопатія - дуже серйозний спосіб лікування. Я б трактувала цю поразку як тимчасовий неуспіх, який є набагато кращим, аніж тимчасовий успіх. Мені здається, що кульмінація тих блоків, які є тепер і стільки набрали, завершується. А те, що поступ "Свободи" очевидний, заперечувати неможливо.

Більшість соціологів (наприклад, керівник фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна) стверджують, що українці бояться як правих, так і лівих радикалів і тому в таких партій мало шансів подолати 3% бар'єр. Що Ви думаєте з цього приводу?

Бекешкіна особисто для мене не є особливим авторитетом. Якщо так мислити, тоді нам треба заперечити чи не найважливіші, найкульмінаційніші моменти в нашій історії. Козацтво - чи це не найрадикальніша субстанція? Гайдамаччина, Залізняк, Гонта - це що не радикали були? Про що взагалі мова? Після козацтва - січове стрілецтво - Українська Галицька армія й Українська Повстанська армія. УПА в абсолютно неприйнятних умовах функціонували 10 років. Це чи не найяскравіші були радикали, які воювали одночасно з поляками, німцями, москалями й своїми холуями. Й ту армію утримував народ, той народ, який, власне, поставив на радикалів.

Пані Бекешкіна, очевидно, сидить на своєму київському хуторі й не бачить, що робиться по світах. Швейцарія нещодавно проголосувала за праву партію, виразний правий крен спостерігається в Польщі, в Сербії. Тобто, люди усвідомлюють загрозу перед космополітизмом і глобалізмом і національна ідея знову виходить на поверхню. Тому я не приймаю цієї тези. Навпаки, вона мене ще більше стимулює до роботи, попри те, що теперішні настрої такі, й можна дійсно говорити про певні зміни в психотипі українця. Не заперечую, можна говорити про зміни етноструктури нашої землі, особливо на півдні й сході України. Але це не є доконаний факт і треба відкривати народові правду, відкривати йому очі, йти до нього і говорити.

Обличчя нинішньої влади ніколи не будуть на українській гривні

Як гадаєте, що треба зробити Українській владі, щоб вона могла назвати себе проукраїнською?

Вона не може в принципі цього зробити, бо за своєю природою не є українською, м'яко кажучи. Це радше або малоросійство, або щось космополітичне, яке абсолютно далеке від потреб українця як націоцентриста і носія, в першу чергу, духовних цінностей. Наші лідери не володіють державницьким мисленням і обслуговують свої приватні олігархічні інтереси. Саме тому їхні обличчя ніколи не будуть на наших гривнях. Ніколи! Власне, цей папірчик демонструє синтез матеріального й духовного. І на грошах, які є, здається, знаком матеріального, постаті саме тих людей, які демонстрували силу духу.

Як би Ви прокоментували останні події на Говерлі?

Це наслідок абсолютної відсутності держави. У нас немає держави, у нас є країна, можливо навіть територія, яка називається Україна. Держава так себе не поводить. Держава демонструє силу. Держава таких людей ув'язнює і просто викидає зі своїх меж. А те, що бачимо ми, - це позиція лібералізму, яка не має межі між добром і злом. Це все наслідки безхребетної, беззубої, псевдодемократичної і гнилоліберальної політики. Не знаю, який ще ляпас має отримати та влада, аби заявити про україноцентричний інетерс. Думаю, вона знесе будь-який ляпас, бо вона просто така. Крапка. Не можна вимагати від людини з середнім рівнем інтелектуального розвитку зробити відкриття. Це ж неможливо. Тобто наші сподіванки на них абсолютно марні й непотрібні.

Ваше ставлення до сучасної української літератури.

У совецькі часи вона розвивалася за принципом затисненої пружини, норми, служіння відповідній ідеології. А тепер її відпустили і вона абсолютно розбалансована. Тому ми маємо стільки сміття, скільки може спожити врешті суспільство. Весь цей мотлох мусить вийти на поверхню. Він, як фурункул, який зрів всередині. Його прикривали, робили вигляд, що його нема, але він таки вибухнув. І посеред цього непотребу обов'язково з'явиться класика. Власне, вона вже є. Це Оксана Забужко, Валерій Шевчук, Марія Матіос.

Що для Вас родина?

Моя донечка - студентка 2 курсу української філології. Вона моя наставниця, вихователька, учителька. Родина - це фортеця, наснага, свобода. Чоловік без жінки, а жінка без чоловіка - бездомні, тому вони приречені один до одного. Тож сім'я - це дім, у сенсі захисту, а не в сенсі квартири, в якій ти живеш.

Марина Мартинюк

ВЕЧІРНІ ЧЕРНІВЦІ

25 листопада 2007 року